Парадокси війни і життя
December 2022, Bakhmut, Ukraine
©Marek M. Berezowski
Парадокс життя і війни є в тому, що все життя зараз про війну, водночас вся війна про життя. Це відчувається дуже гостро на якомусь метарівні.
Спершу про «все життя про війну». Нічого зараз не є важливішим, ніж війна. Нічого не має більшого значення, ніж люди, які воюють, рятують, борються за своє життя; міста, в окупації, під обстрілами, без світла; історії, реальні історії, надламаного життя і життя, яке триває всьому всупереч.
Це основна тема сьогодні, основний мотив, центральний корт, якщо хочете, куди має бути прикута увага всіх і кожного. Щодня.
Знаєте, як в американських фільмах, коли є така типова сцена — якийсь урочистий момент, всі в церкві, в якомусь спільному стані — суму, поваги, тривоги — тиша і хтось вривається в залу, спричиняє шум і всі присутні кидають на цю людину гнівний погляд, який промовляє: «що з тобою не так»? Так от, щось не так, якщо все життя зараз не про війну.
З іншого боку, «вся війна про життя». Навіть конкретно про моє чи ваше. Адже війна змусила нас ні, не прожити, межовий стан, а переосмислити все, що було даністю. Абсолютно все зараз відчувається гостріше і ти ніби натягнута струна. Добрі новини в тому, що ти відчуваєш щастя, в його момент зараз на контрасті сильніше, погані — біль, сум, тривогу теж. А останні домінантні.
Так от, «я прокинувся і я щасливий». Я розумію про що це. Переосмислення життя як такого на рівні тактильному й емоційному.
Тактильний рівень:
я спав не на підлозі чи підвалі, а на ліжку — добре, я взагалі спав — добре, я спав не вдягнутий з рюкзаком під боком — добре, я вдягнув піжамі чудово,
я вечеряю при свічках (і ні, у мене не побачення), але якщо нема світла і ти вечеряєш при свічках з кимось — добре, рахуємо за побачення
я набрав собі ванну і кинув туди пахучу бульбашку — ти що не з простої сім’ї, а багатої? — добре
я працював і не переніс жодної наради, займався спортом — добре
у мене є світло, вода, інтернет, електрика — дуже добре
Тіло — мені тепло, мені сито, мені безпечно — більше нічого не треба. Я що ніколи раніше не думала про те, що це все значить — таке рутинне і просте — і як багато в мене було всього і як мало треба, насправді.
Емоційний рівень — це про те, що навколо завжди були люди і вони не зникали. Завжди були десь тут. В радіусі досяжності. А якщо поза ним, то все одно з ними все було гаразд — живі й здорові. Лише можливо екзистенцій ні кризи траплялись.
І колись друг кличе тебе кудись і ти такий — я не можу, а тобі просто лінь піднятись і піти кудись. Можна потім. Ніхто нікуди не дінеться…
Пишу і думаю про те, як я скучаю за кимось, переживаю за когось. І це теж переосмислення таке дуже сильної конечності себе й інших. Це як коли діти питають: а де я був, коли був ненароджений? я теж помру?
Ми дізнались, коли перестали бути дітьми, про початок і кінець, але забули. Наші рідні й близькі завжди були десь поряд. В радіусі досяжності. І було таке відчуття, що часу і можливостей попереду багато. А тепер є цей дуже потужний страх за те, щоб хочеться, щоб «попереду було».
Коли зараз обіймаєш когось і кажеш: «я така рада тебе бачити» — тільки цього року розуміла, що це означає — бути радим бачити — ти є, я є, ми є.
Наше життя дуже крихке триває.
Повертаючись до парадоксів,
все життя про війну
вся війна про життя
